The full-scale war waged by the Russian Federation against Ukraine has become not only a military or political trial, but also a profound humanitarian crisis that has presented the Church with new challenges in its pastoral and social ministry.

Throughout history, war has brought humanity not only the destruction of cities and nations, but also the tragedy of the human heart. War tests not only the strength of an army, but also the moral maturity of society and the ability of people to remain truly human even when death, fear, and uncertainty prevail all around them.

Under such circumstances, humanitarian ministry ceases to be merely one area of ecclesiastical activity. It becomes a mode of the Church’s existence in the world. In other words, mercy ceases to be an optional virtue practiced by individual believers and becomes an ecclesiological category without which the Church itself cannot remain faithful to its vocation.

From the very beginning of Russia’s full-scale aggression, the Ukrainian Orthodox Church of the USA, with the blessing of His All-Holiness Ecumenical Patriarch Bartholomew and the spiritual father of our Church, Metropolitan Antony, identified humanitarian ministry as one of the principal dimensions of its mission. For me, as a hierarch who had visited Ukraine’s frontline regions on numerous occasions even before the full-scale war, this ministry has never been a matter of statistics concerning humanitarian shipments. Rather, it has become a daily encounter with human suffering.

Every journey to Ukraine convinces me that this war has two front lines.

The first is the military front, where Ukrainian service members courageously defend the sovereignty of Ukraine.

The second is the front line of human suffering, where elderly people, children, orphans, persons with disabilities, the gravely ill, large families, and forcibly displaced people remain.

It is precisely here that the Church is present today.

The humanitarian ministry of the Church is not charity in the modern secular understanding of the word. For an Orthodox Christian, mercy is a way of life. Mercy is not an addition to the life of the Church. It is a mode of the Church’s very existence.

The Lord Himself teaches: “For I was hungry and you gave Me food; I was thirsty and you gave Me drink; I was a stranger and you welcomed Me” (Matthew 25:35).

The distinctive feature of this passage is that Christ fully identifies Himself with the suffering person.

He does not say, “You helped the poor.” Instead, He says, “You gave Me food.” Thus, helping a person in need becomes a liturgical encounter with the risen Christ.

Saint Maximus the Confessor explains that love for God never exists without love for one’s neighbor, because both arise from humanity’s single participation in the life of God.

Mercy, therefore, is not merely a moral obligation, but a consequence of the deification of the human person.

In these words, Christ leaves no room for indifference. When we help another human being, we serve Christ Himself. The Apostle James reminds us: “Faith without works is dead” (James 2:17).

Saint John Chrysostom wrote: “Do not adorn the church with golden vessels while leaving Christ hungry outside the church doors.”

Saint Basil the Great taught: “The bread you store belongs to the hungry; the clothing lying unused in your possession belongs to the naked.”

These words from the fourth century remain strikingly relevant for Ukraine in the twenty-first century.

Society rightly calls our defenders heroes. They stand on the front lines defending Ukrainian land. Yet behind them there exists another front.

There are no trenches there. There is no artillery. There are lonely elderly women carrying heavy packages of food home. There are elderly men who have lost their homes. There are mothers spending the night with their children in schools or gymnasiums. There are people who have lost everything. It is precisely there that the mission of the Church begins.

If the Ukrainian soldier guards the borders of the nation, then the Church is called to guard the boundaries of the human heart. It does not allow war to destroy human dignity completely.

One of the most significant developments in twentieth-century Orthodox theology was the concept of the “Liturgy after the Liturgy,” developed in particular by Metropolitan John Zizioulas and Metropolitan Anastasios Yannoulatos.

The Eucharist does not end with the final “Amen.” It continues in the life of the world.

If, during the Divine Liturgy, the faithful receive the Body of Christ, then after the completion of the service they themselves are called to become the Body of Christ for the world.

For this reason, a humanitarian center, a hospital, a shelter for displaced persons, or a food distribution center may be understood as a continuation of the Church’s liturgical mission.

The Church does not simply transfer the Eucharist into the social sphere. Rather, it reveals the presence of Christ precisely where human life stands at the threshold of despair.

A particularly compelling witness to authentic ecclesial ministry is the long-standing work of the humanitarian center of the Donetsk Eparchy of the Orthodox Church of Ukraine.

Metropolitan Serhii of Donetsk and Mariupol, who since 2014 has been present almost daily among forcibly displaced persons, describes the reality of war with remarkable accuracy: “During these years of war, millions of faces and millions of human stories have passed through the Church’s ministry of assistance - stories of pain, loss, and separation, but at the same time stories of faith, resilience, and hope.”

I am especially moved by his words: “People need more than food, medicine, or a warm blanket. Above all, they need human support, a kind word, and the assurance that they have not been left alone with their grief.”

In my conviction, these words most clearly reveal the theology of Orthodox mercy. The purpose of ecclesiastical charity is not limited to the distribution of food or medicine. Its primary mission is to restore hope to the human person.

From the beginning of the war, the Ukrainian Orthodox Church of the USA has become an integral part of the humanitarian support offered to the Ukrainian people.

Our parishes, clergy, sisterhoods, youth organizations, benefactors, and thousands of faithful have united around the evangelical call to assist one’s neighbor.

Over the years of war, tens of thousands of food packages have been distributed, together with medications, ambulances, armored vehicles for the evacuation of the wounded, medical equipment, generators, personal protective equipment, children’s aid packages, wheelchairs, and assistance for hospitals, homes for the elderly, and centers serving internally displaced persons.

The words of Metropolitan Serhii have been especially meaningful to me: “From the depths of my heart, I thank our long-standing friend, partner, and benefactor in social ministry - the Ukrainian Orthodox Church of the USA - for the food packages, medicines, and medical supplies received by displaced persons and our military personnel.”

In another message, he stated: “Special gratitude is extended to the hierarchs, the Ukrainian Orthodox Church of the USA, and all people of goodwill who help us perform works of goodness.”

I do not understand these words as personal gratitude. They belong to the thousands of Orthodox faithful in the United States of America who, week after week, month after month, and year after year, continue to open their hearts to Ukraine.

Throughout my numerous humanitarian missions, I have become increasingly convinced that war inflicts more than physical loss. It also destroys the inner world of the human person.

For this reason, humanitarian assistance must unite material support with spiritual presence. A person must feel that he or she has not been left alone.

A lonely elderly woman needs more than a package of food. She needs someone to listen to her story. She needs someone to call her by name. She needs someone to embrace her. In my view, this is the deepest dimension of Orthodox charity.

The war has opened new forms of ministry before the Church, but it has not changed the Church’s nature.

As it was two thousand years ago, the mission of the Church remains the proclamation and embodiment of Christ’s love.

Ukrainian service members courageously defend the national borders of Ukraine. The Church, however, is called to defend the boundaries of the human soul.

The experience of cooperation between the Ukrainian Orthodox Church of the USA and the Donetsk Eparchy of the Orthodox Church of Ukraine convincingly demonstrates that Orthodox charity is more than material assistance. It is theology embodied in concrete action; it is a liturgy that, after the conclusion of divine worship, continues in city streets, humanitarian centers, hospitals, homes for the elderly, and the dwellings of displaced families.

I fully agree with the words of Metropolitan Serhii: “Goodness does not end a war, but it helps people survive the darkest times and prevents them from losing faith in humanity.”

The war has confronted the Orthodox Church with new historical challenges, yet it has not altered the nature of the Church. On the contrary, it has demonstrated even more clearly that the Church remains truly the Church only when it unites liturgy with diakonia, prayer with concrete service, and the confession of faith with sacrificial love. Humanitarian ministry in a time of war is not a peripheral activity. It constitutes one of the primary ways in which the Gospel is made manifest in the contemporary world.

Within this context, the concept of the “spiritual front” acquires particular significance. While military personnel defend the territorial integrity of the nation, the Church is called to defend the integrity of the human person, refusing to allow war to destroy faith, hope, and love completely. Mercy becomes a form of spiritual resistance to evil, a means of preserving the image of God in the human person, and a testimony that divine grace continues to act even amid the ruins of history.

At the same time, as an Orthodox bishop, I would add one further reflection. Goodness does more than help a person survive war. Goodness reveals the presence of God to the human person. Wherever a hand of mercy is extended, the Kingdom of God has already begun to manifest itself.

For this reason, charity remains not merely one area of the Church’s activity, but the very heart of its evangelical mission in a world that so urgently needs love, hope, and peace.

Archbishop Daniel (Zelinsky)

Архієпископ Даниїл: Милосердя як духовний фронт: православне осмислення гуманітарного служіння Церкви під час війни в Україні

Повномасштабна війна Російської Федерації проти України стала не лише військовим чи політичним випробуванням, але й глибокою гуманітарною кризою, яка поставила перед Церквою нові виклики пастирського та соціального служіння.

У всі часи війни людство переживало не лише руйнування міст і держав, але й трагедію людського серця. Війна випробовує не тільки силу армії, а й моральну зрілість суспільства, здатність людей залишатися людьми навіть тоді, коли навколо панує смерть, страх і невизначеність.

У таких обставинах гуманітарне служіння перестає бути лише одним із напрямків церковної діяльності. Воно стає способом буття Церкви у світі. Інакше кажучи, милосердя перестає бути факультативною чеснотою окремих віруючих і стає еклезіологічною категорією, без якої сама Церква не може залишатися вірною своєму покликанню.

Від самого початку повномасштабної російської агресії Українська Православна Церква США, з благословення Блаженнішого Вселенського Патріарха Варфоломія та Предстоятеля нашої Церкви Митрополита Антонія, визначила гуманітарне служіння одним із головних напрямків своєї місії. Для мене, як архієрея, який багаторазово перед війною відвідував прифронтові регіони України, це служіння стало не статистикою гуманітарних вантажів, а щоденною зустріччю з людським болем.

Кожна поїздка в Україну переконує мене у тому, що війна має дві передові.

Перша - це передова, де українські військовослужбовці мужньо захищають державний суверенітет України.

Друга - це передова людського страждання, де залишаються літні люди, діти, сироти, люди з інвалідністю, тяжкохворі, багатодітні родини та вимушені переселенці.

Саме тут сьогодні перебуває Церква.

Гуманітарне служіння Церкви не є благодійністю у сучасному секулярному розумінні цього слова. Для православного християнина милосердя є способом життя. Милосердя не є додатком до життя Церкви. Воно є способом існування Церкви.

Сам Господь навчає: «Бо голодний був Я - і ви дали Мені їсти; спраглий був - і ви напоїли Мене; був подорожній -і ви прийняли Мене» (Мф. 25:35).

Особливість цього уривку полягає в тому, що Христос повністю ототожнює Себе з людиною, яка страждає.

Не сказано: "Ви допомогли бідним." Натомість сказано: "Мені дали їсти."

Таким чином, допомога потребуючому стає літургійною зустріччю з воскреслим Христом.

Святий Максим Сповідник пояснює, що любов до Бога ніколи не існує без любові до ближнього, оскільки обидві випливають із єдиної участі людини в Божому житті.

Отже, милосердя є не моральною вимогою, а наслідком обоження людини.

У цих словах Христос не залишає місця для байдужості. Допомагаючи людині, ми служимо Самому Христові.Апостол Яків нагадує: «Віра без діл мертва» (Як. 2:17).

Святитель Іоан Золотоустий писав: «Не прикрашай храм золотими чашами, якщо залишаєш Христа голодним біля церковних дверей.»

Святий Василій Великий навчав: «Хліб, який ти зберігаєш, належить голодному; одяг, який лежить у тебе, належить нагому.»

Ці слова IV століття залишаються дивовижно актуальними для України XXI століття.

Суспільство справедливо називає наших захисників героями. Вони стоять на передовій, боронячи українську землю. Проте за їхніми спинами існує інша передова.

Там немає окопів. Там немає артилерії. Там є самотні бабусі, які несуть додому важкі продуктові пакунки. Там є дідусі, які втратили власні домівки. Там є матері, що ночують із дітьми у школах чи спортивних залах. Там є люди, які втратили все. Саме там починається місія Церкви.

Якщо український воїн охороняє державний кордон, то Церква покликана охороняти кордони людського серця.Вона не дозволяє війні остаточно знищити людську гідність.

Одним із найважливіших відкриттів православного богослов'я XX століття стала концепція "Літургії після Літургії", розвинена, зокрема, митрополитом Іоаном Зізіуласом та митрополитом Анастасієм (Яннулатосом).

Євхаристія не завершується останнім "Амінь". Вона продовжується у житті світу.

Якщо під час Літургії вірні приймають Тіло Христове, то після завершення богослужіння вони самі покликані стати тілом Христовим для світу.

Саме тому гуманітарний центр, лікарня, притулок для переселенців або пункт видачі продуктів можуть бути зрозумілі як продовження літургійної місії Церкви.

Церква не переносить Євхаристію у соціальну сферу. Вона відкриває присутність Христа там, де людське життя перебуває на межі відчаю.

Особливим свідченням справжнього церковного служіння є багаторічна діяльність гуманітарного центру Донецької єпархії Православної Церкви України.

Митрополит Донецький і Маріупольський Сергій, який від 2014 року практично щоденно перебуває поруч із вимушеними переселенцями, надзвичайно влучно описує реальність війни:

«За ці роки війни через допомогу Церкви пройшли мільйони облич, мільйони людських історій - історій болю, втрат, розлуки, але водночас віри, незламності та надії.»

Особливо глибоко мене торкаються його слова: «Люди потребують не лише продуктів, ліків чи теплого пледа. Найбільше вони потребують людської підтримки, доброго слова і відчуття, що вони не залишилися сам на сам зі своїм горем.»

На моє переконання, саме ці слова найкраще розкривають богослов'я православного милосердя. Мета церковної благодійності полягає не лише у передачі продуктів чи медикаментів. Її головна місія - повернути людині надію.

Від початку війни Українська Православна Церква США стала невід'ємною частиною гуманітарної підтримки українського народу.

Наші парафії, духовенство, сестринства, молодіжні організації, благодійники та тисячі вірних об'єдналися навколо євангельського заклику допомогти ближньому.

За роки війни було передано десятки тисяч продуктових наборів, медикаменти, автомобілі швидкої допомоги, броньований транспорт для евакуації поранених, медичне обладнання, генератори, засоби індивідуального захисту, дитячі набори, інвалідні візки, допомогу лікарням, будинкам для літніх людей та центрам для внутрішньо переміщених осіб.

Особливо цінними для мене стали слова митрополита Сергія: «Від щирого серця дякую нашому давньому другу, партнеру та благодійнику в соціальному служінні - Українській Православній Церкві США - за підтримку продуктовими наборами, медикаментами та препаратами, які отримали переселенці й наші військові.»

В іншому зверненні він зазначає: «Особлива подяка архієреям, Українській Православній Церкві США та всім небайдужим людям, які допомагають нам творити добро.» Я сприймаю ці слова не як особисту подяку. Вони належать тисячам православних вірних у Сполучених Штатах Америки, які щотижня, щомісяця і щороку продовжують відкривати свої серця для України.

Під час моїх численних гуманітарних місій я дедалі більше переконуюся, що війна завдає не лише фізичних втрат.Вона руйнує внутрішній світ людини.

Саме тому гуманітарна допомога повинна поєднувати матеріальне забезпечення із духовною присутністю.Людина повинна відчути, що вона не залишилася сама.

Самотня літня жінка потребує не лише продуктового набору. Вона потребує того, щоб хтось вислухав її історію.Щоб хтось назвав її на ім'я. Щоб хтось обійняв її. У цьому, на мою думку, полягає найглибший вимір православної благодійності.

Війна відкрила перед Церквою нові форми служіння, але не змінила її природи.

Як і дві тисячі років тому, місія Церкви полягає у свідченні Христової любові.

Українські військові мужньо захищають державні кордони України. Церква ж покликана захищати кордони людської душі.

Досвід співпраці Української Православної Церкви США та Донецької єпархії Православної Церкви України переконливо демонструє, що православна благодійність є не лише матеріальною допомогою. Вона є богослов'ям, втіленим у конкретній дії; літургією, яка після завершення богослужіння продовжується на вулицях міст, у гуманітарних центрах, лікарнях, будинках для літніх людей та оселях переселенців.

Повністю погоджуюся зі словами митрополита Сергія: «Добро не закінчує війну, але воно допомагає людям пережити найтемніші часи і не втратити віру в людей.»

Війна відкрила перед Православною Церквою нові історичні виклики, однак не змінила її природи. Навпаки, вона ще виразніше показала, що Церква залишається Церквою лише тоді, коли поєднує літургію з дияконією, молитву з конкретним служінням, сповідання віри з жертовною любов'ю. Гуманітарне служіння в умовах війни не є периферійною діяльністю, а становить один із головних способів явлення Євангелія в сучасному світі.

У цьому контексті особливого значення набуває поняття «духовного фронту». Поки військові захищають територіальну цілісність держави, Церква покликана захищати цілісність людської особистості, не дозволяючи війні остаточно зруйнувати віру, надію і любов. Милосердя стає формою духовного опору злу, способом збереження образу Божого в людині та свідченням того, що навіть серед руїн історії діє благодать Божа.

Водночас, як православний єпископ, дозволю собі додати ще одну думку. Добро не лише допомагає пережити війну. Добро відкриває людині присутність Бога. Там, де простягається рука милосердя, там уже починається Царство Боже.

Саме тому благодійність залишається не просто одним із напрямків діяльності Церкви, а самим серцем її євангельської місії у світі, який так гостро потребує любові, надії та миру.

Архієпископ Даниїл (Зелінський)