Archpastoral Letter of the Council of Bishops of the Ukrainian Orthodox Church of the USA

 On the Occasion of Domestic Violence Awareness Month - October 2026

To the Reverend Clergy, and Beloved Faithful of the Ukrainian Orthodox Church of the USA:

Christ is among us! He is and ever shall be!

Beloved Brothers and Sisters in Christ,

Each October, our nation observes Domestic Violence Awareness Month, calling attention to a painful reality that too often remains hidden behind the doors of homes, beneath outward appearances, and sometimes even within our parish communities.

As Orthodox Christians, we cannot regard domestic violence simply as a social problem taking place somewhere beyond the walls of the Church. Whenever a human person is abused, threatened, humiliated, controlled, or made to live in fear, the dignity of a person created in the image and likeness of God is violated.

The Holy Scriptures teach us that “God is love” (1 Jn 4:8). Therefore, wherever violence is justified as love, wherever control is presented as care, wherever humiliation is called discipline, or wherever fear replaces trust, something has gone terribly wrong.

Our Orthodox tradition frequently speaks of the Christian home as a “little church.” Within it, husband and wife are called to love sacrificially; parents are entrusted with the sacred responsibility of nurturing their children; and every member of the household should be able to experience security, dignity, forgiveness, and peace.

Domestic violence contradicts this vocation.

It may take the form of physical assault, but violence is not limited to bruises that can be seen. Abuse may also be emotional, verbal, psychological, sexual, or financial. It may appear through threats, intimidation, isolation, manipulation, obsessive control, or the deliberate destruction of another person's dignity.

Words can wound. Threats can imprison. Fear can become a cage even when no physical chains are visible.

We must therefore state clearly: there is no Christian justification for domestic abuse.

Neither Holy Scripture nor the teachings of the Church concerning marriage, obedience, forgiveness, sacrifice, or bearing one's cross may ever be manipulated to excuse abusive behavior.

Christ never commands a person to accept violence as proof of faithfulness.

Saint Paul writes: “Husbands, love your wives, just as Christ also loved the Church and gave Himself for her.” (Ephesians 5:25). These words reveal the true Orthodox understanding of authority within Christian marriage. Christ exercises authority not by terrorizing, humiliating, or dominating, but by giving Himself away in love.

Christian marriage is therefore not about power over another person. It is about laying down one's life for another.

A husband who strikes or terrorizes his wife is not exercising Christian headship. A wife who psychologically or physically abuses her husband is not practicing Christian love. Parents who terrorize their children cannot justify such behavior as Christian discipline.

And we must acknowledge that while women and children are disproportionately affected by domestic violence, men can also become victims of abuse and must not be ashamed to seek assistance.

Every victim deserves to be heard.

To anyone reading this letter who is presently experiencing domestic violence, we wish to speak directly to you: You do not have to suffer in silence.

Do not allow shame or fear to convince you that you must hide what is happening.

Seeking safety is not a sin. Asking for help is not a betrayal of your marriage.

Speaking honestly with your priest, a qualified counselor, law enforcement, or organizations trained to assist victims of domestic violence is not evidence of weak faith.

And when there is immediate danger to you or to your children, protecting life must come first.

Forgiveness does not mean pretending that violence never happened. Reconciliation requires truth, repentance, accountability, and genuine change. No priest, relative, or fellow parishioner should pressure someone to return immediately to an environment in which that person or his or her children remain in danger.

The Church must never become a place where abuse is hidden for the sake of appearances. The Church must be a place where wounded people encounter Christ.

We especially call upon the clergy of our Holy Church to approach situations of domestic violence with seriousness, compassion, discretion, and appropriate pastoral responsibility.

Our priests are spiritual fathers, but they are not expected to address these situations alone. There are circumstances requiring the involvement of qualified mental-health professionals, physicians, social-service agencies, domestic-violence specialists, and civil authorities.

Referral is not abandonment. When professional intervention is necessary, the priest should remain pastorally present - praying, listening, accompanying, and reminding the wounded person that he or she remains a beloved member of the Body of Christ.

We also encourage our parish communities to reject the culture of silence that sometimes surrounds domestic abuse. We must never protect reputations at the expense of protecting people.

For Ukrainian Orthodox Christians, October carries another profoundly meaningful image: the Protection - Pokrova - of the Most Holy Mother of God.

We stand before her holy icon and ask: Most Holy Theotokos, cover us with your protecting veil. Protect our families. Protect our children. Protect those who are afraid.

Yet this prayer also places a responsibility upon us.

If we ask the Mother of God to protect the vulnerable, then we must be willing to become instruments of that protection.

We think especially of our brothers and sisters in Ukraine, where countless families continue to experience the violence of war. Women have lost husbands. Children have lost parents. Soldiers and veterans return carrying wounds that are sometimes visible and sometimes hidden deep within the soul. Families live with displacement, trauma, grief, anxiety, and uncertainty.

War wounds not only nations. War enters homes.

For this reason, our pastoral vigilance must become even greater. Trauma must never become an excuse for violence, but neither should the traumatized person be abandoned. Our veterans, refugees, displaced families, widows, children, and all those carrying the wounds of war need patient pastoral accompaniment and, when necessary, professional care.

Beloved brothers and sisters, Domestic Violence Awareness Month must be more than another designation on the calendar. It should become an examination of conscience.

What atmosphere do we create within our own homes? Do those closest to us experience our presence as safety or fear? Do our words heal or humiliate? Do we listen - or only demand to be heard? Do our children learn from us that strength means domination, or do they discover that Christian strength means patience, self-control, sacrifice, tenderness, and mercy?

Christ tells us: “Blessed are the peacemakers, for they shall be called sons of God.” (Matthew 5:9)

Peace begins much closer than international negotiations and public declarations. It begins in the human heart. It begins in the way a husband speaks to his wife, a wife to her husband, parents to their children, and children to their aging parents.

It begins at home.

During this month of awareness and vigilance, let us recommit ourselves to making every Orthodox Christian home truly a little church - a place where Christ is welcomed, where human dignity is protected, where children are safe, where spouses honor one another, where repentance is genuine, and where love casts out fear.

May the Most Holy Theotokos spread her protecting veil over every home and family of our Holy Church. May she comfort those who suffer in silence, strengthen those seeking safety, bring repentance to those who cause harm, and guide all of us toward her Son, our Lord and Savior Jesus Christ, Who is the source of healing, reconciliation, and true peace.

With archpastoral love and prayers in Christ,

† ANTONY
By the Grace of God, Metropolitan
Prime Hierarch of the Ukrainian Orthodox Church of the USA

† DANIEL
By the Grace of God, Archbishop
President of the Consistory of the Ukrainian Orthodox Church of the USA

2 October 2026

Архипастирське Послання Собору Єпископів Української Православної Церкви США

З нагоди Місяця обізнаності про домашнє насильство - жовтень 2026 року

Всечесному духовенству та улюбленим вірним Української Православної Церкви США: Христос посеред нас! Є і буде!

Улюблені брати і сестри у Христі!

Щороку в жовтні наша країна відзначає Місяць обізнаності про домашнє насильство, привертаючи увагу до болючої реальності, яка надто часто залишається прихованою за дверима домівок, за зовнішнім виглядом благополуччя, а інколи навіть у наших парафіяльних спільнотах.

Як православні християни, ми не можемо сприймати домашнє насильство лише як суспільну проблему, що існує десь поза стінами Церкви. Щоразу, коли людину кривдять, залякують, принижують, намагаються повністю контролювати або змушують жити у страху, порушується гідність особи, створеної за образом і подобою Божою.

Святе Письмо навчає нас, що «Бог є любов» (1 Ін. 4:8). Тому там, де насильство виправдовують любов’ю, де контроль видають за турботу, де приниження називають дисципліною, а страх займає місце довіри, - щось глибоко суперечить Божому задуму про людину та сім’ю.

Наша православна традиція часто називає християнську родину «малою Церквою». У ній чоловік і дружина покликані до жертовної любові; батькам довірена священна відповідальність виховувати своїх дітей; а кожен член родини повинен мати можливість відчувати безпеку, гідність, прощення і мир.

Домашнє насильство суперечить цьому покликанню.

Воно може набувати форми фізичного нападу, однак насильство не обмежується лише синцями, які можна побачити. Кривда може бути також емоційною, словесною, психологічною, сексуальною чи фінансовою. Вона може проявлятися у погрозах, залякуванні, ізоляції, маніпуляціях, нав’язливому контролі або свідомому руйнуванні гідності іншої людини.

Слова можуть ранити. Погрози можуть поневолювати. Страх може перетворитися на в’язницю навіть тоді, коли немає видимих кайданів.

Тому ми повинні сказати цілком чітко: домашньому насильству немає християнського виправдання.

Ні Святе Письмо, ні вчення Церкви про шлюб, послух, прощення, жертовність чи несення свого хреста ніколи не можуть бути використані для виправдання насильницької поведінки.

Христос ніколи не наказує людині приймати насильство як доказ її вірності.

Святий апостол Павло пише: «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї» (Еф. 5:25). Ці слова відкривають нам справжнє православне розуміння відповідальності та служіння у християнському шлюбі. Христос виявляє Свою владу не через залякування, приниження чи панування, а через самовіддану любов.

Тому християнський шлюб - це не влада над іншою людиною. Це готовність віддати себе заради іншого.

Чоловік, який б’є або залякує свою дружину, не здійснює християнського проводу в родині. Дружина, яка психологічно чи фізично знущається над чоловіком, не виявляє християнської любові. Батьки, які тримають своїх дітей у постійному страху, не можуть виправдовувати таку поведінку християнським вихованням чи дисципліною.

Ми також повинні визнати, що хоча жінки та діти непропорційно часто стають жертвами домашнього насильства, чоловіки також можуть зазнавати кривди і не повинні соромитися звертатися по допомогу.

Кожна жертва заслуговує на те, щоб її почули.

До кожного, хто читає це послання і саме тепер переживає домашнє насильство, ми хочемо звернутися безпосередньо: ви не повинні страждати мовчки.

Не дозволяйте сорому чи страху переконати вас у тому, що ви мусите приховувати те, що відбувається.

Прагнення знайти безпечне місце - не гріх. Звернення по допомогу - не зрада вашого шлюбу.

Відверта розмова зі священником, кваліфікованим психологом чи консультантом, представниками правоохоронних органів або організаціями, які професійно допомагають постраждалим від домашнього насильства, не є ознакою слабкої віри.

А коли існує безпосередня небезпека для вас або ваших дітей, захист життя повинен бути першочерговим.

Прощення не означає вдавати, ніби насильства ніколи не було. Примирення вимагає правди, покаяння, відповідальності та справжньої зміни. Жоден священник, родич чи парафіянин не повинен тиснути на людину, змушуючи її негайно повернутися до середовища, де вона або її діти продовжують перебувати в небезпеці.

Церква ніколи не повинна ставати місцем, де насильство приховують заради збереження зовнішнього благополуччя чи чиєїсь репутації. Церква повинна бути місцем, де поранена людина зустрічає Христа.

Ми особливо закликаємо духовенство нашої Святої Церкви ставитися до випадків домашнього насильства з усією серйозністю, співчуттям, розсудливістю та належною пастирською відповідальністю.

Наші священники є духовними отцями, однак від них не очікується, що вони самостійно вирішуватимуть усі подібні ситуації. Існують обставини, які вимагають залучення кваліфікованих фахівців у сфері психічного здоров’я, лікарів, соціальних служб, спеціалістів із протидії домашньому насильству та представників цивільної влади.

Скерування до фахівця не означає залишення людини напризволяще.

Коли необхідне професійне втручання, священник повинен і надалі залишатися пастирськи присутнім - молитися, слухати, супроводжувати і нагадувати пораненій людині, що вона залишається улюбленим членом Тіла Христового.

Ми також закликаємо наші парафіяльні спільноти відкидати культуру мовчання, яка іноді оточує домашнє насильство. Ми ніколи не повинні захищати чиюсь репутацію ціною безпеки іншої людини.

Для українських православних християн жовтень несе в собі ще один глибоко промовистий образ - Покров Пресвятої Богородиці.

Стоячи перед Її святою іконою, ми молимося: Пресвята Богородице, покрий нас Твоїм чесним Покровом. Захисти наші родини. Захисти наших дітей. Захисти тих, хто живе у страху.

Але ця молитва водночас покладає відповідальність і на нас.

Якщо ми просимо Матір Божу захистити вразливих і беззахисних, тоді й самі повинні бути готовими стати знаряддями цього захисту.

Особливо думаємо про наших братів і сестер в Україні, де незліченні родини продовжують переживати насильство війни. Жінки втратили чоловіків. Діти втратили батьків. Воїни та ветерани повертаються, несучи рани, які іноді можна побачити, а іноді вони приховані глибоко в душі. Родини живуть із наслідками вимушеного переселення, травми, скорботи, тривоги та невпевненості у завтрашньому дні.

Війна ранить не лише народи. Війна входить у домівки.

Саме тому наша пастирська пильність повинна стати ще більшою. Травма ніколи не може бути виправданням насильства, але й людина, травмована війною, не повинна залишатися самотньою у своїй боротьбі. Наші ветерани, біженці, вимушено переселені родини, вдови, діти та всі, хто несе рани війни, потребують терпеливого пастирського супроводу, а коли це необхідно - і професійної допомоги.

Улюблені брати і сестри! Місяць обізнаності про домашнє насильство повинен стати для нас чимось більшим, ніж черговою датою у календарі. Нехай він стане нагодою для іспиту нашого сумління.

Яку атмосферу ми створюємо у власних домівках? Чи ті, хто найближче до нас, відчувають поруч із нами безпеку - чи страх? Чи наші слова зцілюють - чи принижують? Чи вміємо ми слухати - чи лише вимагаємо, щоб слухали нас? Чи наші діти вчаться від нас, що сила означає панування над іншими, чи відкривають, що справжня християнська сила виявляється у терпеливості, самовладанні, жертовності, лагідності та милосерді?

Христос говорить нам: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5:9).

Мир починається набагато ближче, ніж за столами міжнародних переговорів чи у публічних деклараціях. Він починається у людському серці. Він починається з того, як чоловік розмовляє зі своєю дружиною, дружина - зі своїм чоловіком, батьки - зі своїми дітьми, а діти - зі своїми старіючими батьками.

Мир починається вдома.

Упродовж цього місяця особливої обізнаності та пильності відновімо наше прагнення зробити кожну православну християнську домівку справжньою малою Церквою - місцем, де приймають Христа, де захищають людську гідність, де діти перебувають у безпеці, де чоловік і дружина шанують одне одного, де покаяння є щирим, а любов проганяє страх.

Нехай Пресвята Богородиця простягне Свій чесний Покров над кожною домівкою і кожною родиною нашої Святої Церкви. Нехай Вона потішить тих, хто страждає мовчки; зміцнить тих, хто шукає безпеки; приведе до покаяння тих, хто завдає болю; і нехай провадить усіх нас до Свого Сина, Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, Який є джерелом зцілення, примирення та істинного миру.

З архипастирською любов’ю та молитвами у Христі,

† АНТОНІЙ
Ласкою Божою Митрополит та
Первоієрарх Української Православної Церкви США

† ДАНИЇЛ
Ласкою Божою Архиєпископ та
Голова Консисторії Української Православної Церкви США

2 жовтня 2026 року